ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
26 червня 2007 року
м. Київ
Справа N 21-414во07
Про визнання угоди недійсною
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого: К.,
Суддів: Г., М., П., Т.,
за участю: секретаря судового засідання Ж.,
представників: позивача - Ш., відповідача - Селянсько-фермерського господарства "Агро-Союз" - З.,
розглянувши справу за позовом Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції (далі - ОДПІ) до Селянсько-фермерського господарства "Агро-Союз" (далі - СФГ "Агро-Союз") та ТОВ "Опт-Трейдінг" про визнання угоди недійсною,
встановила:
У листопаді 2004 року ДПІ звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору від 1 вересня 2003 року N 23 про виконання сільськогосподарських робіт, укладеного між СФГ "Агро-Союз" і ТОВ "Опт-Трейдінг", на підставі статті 49 Цивільного кодексу УРСР (далі - ЦК УРСР). Також позивачем поставлено питання про стягнення в доход держави з СФГ "Агро-Союз" 50 382 грн.
Рішенням Господарського суду Донецької області від 24 січня 2005 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 4 квітня 2005 року, позов задоволено.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2006 року зазначені судові рішення залишені без змін.
У скарзі СФГ "Агро-Союз" до Верховного Суду України порушено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування зазначених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарги СФГ "Агро-Союз" посилалося на порушення норм матеріального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 49 ЦК УРСР та постанови судів, у яких по-іншому застосовано вказану норму права.
Перевіривши за матеріалами справи доводи скаржника, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає доведеним неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 49 ЦК УРСР та доходить висновку про помилкове її застосування у цій справі.
Так, у постанові судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 14 лютого 2006 року у справі N 21-321во05, на яку посилається скаржник на обґрунтування скарги, зроблено, зокрема, висновок про те, що застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на час виконання угоди, але не передбачені Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим. В задоволенні позову було відмовлено.
У справі Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів про задоволення позову на підставі статті 49 ЦК УРСР після 1 січня 2004 року, виходив із того, що судові акти є законними.
Проте рішення суду касаційної інстанції обґрунтованим вважати не можна.
За змістом статті 49 ЦК УРСР недійсною є угода, яка укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Правові наслідки такої угоди залежать від наявності умислу - у обох сторін чи однієї, від виконання угоди - обома сторонами чи однією.
На момент ухвалення рішень у справі суди не мали правових підстав для застосування санкцій статті 49 ЦК УРСР.
1 січня 2004 року, згідно з пунктами 1, 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ЦК УРСР від 18 липня 1963 року (1540-06) втратив чинність.
ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, не передбачені такі публічно-правові санкції за укладення недійсної угоди, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР, а саме стягнення в доход держави одержаного однією чи обома сторонами за угодою, укладеною з метою, суперечною інтересам держави та суспільства. Згідно з статтею 228 ЦК України наслідком укладення угоди, яка порушує публічний порядок, є двостороння реституція.
За змістом частини 2 статті 5 ЦК України, цей кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи.
Таким чином, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент виконання угоди, але не були передбачені ЦК України на день ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.
Водночас у цьому випадку, не могли бути застосовані судами і санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов’язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені Господарським кодексом України (далі – ГК України).
Згідно з частиною 1 статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Положення статей 207 та 208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215, частиною 2 статті 228 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України «Про державну податкову службу» в Україні від 4 грудня 1990 року N 509-ХІІ, можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. За змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування передбачених нею санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.
Ці санкції не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування зазначених санкцій необхідна наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, учинення удаваного правочину з метою приховати ухилення від сплати податків.
Відповідно до частини 1 статті 208 ГК України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.
Послуги з вивезення буряків ТОВ "Опт-Трейдінг" надавало СФГ "Агро-Союз" у 2003 році і останнє розрахувалося за них 30 жовтня 2003 року, а позов ОДПІ пред’явила 25 листопада 2004 року, отже вона пропустила строк можливого застосування судом адміністративно-господарських санкцій.
Таким чином, постанова Вищого адміністративного суду України, постанова апеляційної суду та рішення суду першої інстанції не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і підлягають скасуванню, а в задоволенні позову має бути відмовлено.
Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України
постановила:
Скаргу Селянсько-фермерського господарства "Агро-Союз" задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2006 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 4 квітня 2005 року та рішення Господарського суду Донецької області від 24 січня 2005 року скасувати, у задоволенні позову відмовити.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді